ВІРШІ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ...

Так, ми в ґешефтах - і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть,
Та навіть вам шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.
Земні діла сповна оплатить небо.
І в Судний День воздасться всім ущерть:
І тим, хто зрадив побратимство Ельби,
І тим, хто сербів рокував на смерть.
Життя мина.
Усі ми перебудем:
Хто - при бандурі, хто - при гамані.
А що вже по собі залишим людям,
Судити не тобі, і не мені.
Відкриті наші предківські чертоги
Усім,
хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром!
Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі!
У кожного - свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі,
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця -
в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.

Олійник Борис :: ЄВРОПІ
Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
Живи собі, уходжено і сито.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми плуг, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.
Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький стан у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.
Живи собі.
Ми зі своїм уставом
Не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за отчим правом
По-своєму облаштувати двір.

Олійник Борис :: БІЛЯ МГАРСЬКОГО МОНАСТИРЯ
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Де все болить -
від квітки до хреста, -
Ідуть дощі вдовиними плачами.
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Німіє слово і мовчать уста.
Гірка сльоза пече,
як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир - як оберіг козацький.
І дзвін вола безмовно:
"Пом'яни!"
Страшне число
у нелюдській напрузі.
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп'ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розіп'ято мільйони без вини.
Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони - простили.
Але пам'ять душить:
Чи маєм право ми
простить собі?
.На цій горі,
на пагорбі печалі,
З небесної, святої чистоти
Ідуть дощі вдовиними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає:
"Не прости!"

І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м'яч, -
Так засногнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач.
Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто - чуда із чудес, -
Вона ж і народила в нас Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.
Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього трудящого коша.
Ми в нім шануємо не тільки діло,
У нім - народна світиться душа.
І я тобі сказати чесно мушу:
Ти можеш лущить м'яч, немов горох,
Але коли ти замахнувсь на душу -
Дивись, щоб не спіткнувсь. на чотирьох!

Олійник Борис :: В ОБОРОНУ ХЛІБА
Юначе мій, чиєїсь мами сину,
Зодягнений на джинсовий мотив, -
Я аж завмер, коли ти. півхлібини
"В дев'ятку" натреновано вгатив!
Солоним потом заливає спину.
Футбол, як бачиш, - не солодка гра!
Перепочинь. Та поговорим, сину,
Бо є про що. І - вже давно пора.
Я просто, не домішуючи меду,
Скажу:
коли ти замахнувсь ривком
Ударить хліб,
твоя весела кеда
Мені під серце влучила носком.
Ти вдарив так,
що потемніло в оці
І по державні крайні рубежі
У всіх, безхлібних в сорок шостім році,
Від жаху похололо у душі.
А у батьків, які на полі ратнім
Ділили хліб, мов долю, у бою,
Озвалися старі солдатські рани
І заболіли в смерті на краю.

[Ненаглядная]

Маю день, маю мить,
маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу,
Гіацинтовим сонцем
Сто раз над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов була схожа
на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю.
Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.
А тепер.? Що тепер?
Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.
Як би ти знав, як солодко, нестерпно
і як спочатку я тебе люблю!

[Ласка]

Ліна КОСТЕНКО
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

[Ласка]

Я жінка! І слабка, і сильна.
Я жінка! І весела, і сумна.
Захочу — буду ніжна і покірна.
Захочу — буду вільна, як весна.
Я жінка! І життя, і перемога.
Твій берег, берегиня й оберіг.
Через любов завжди моя дорога,
І інших я не визнаю доріг!
Я жінка! Хто впізнає мою душу,
Тому зорею я до ніг впаду.
Для того море обійду і сушу,
Від серця всі печалі відведу.
Моє ім’я — то код життя земного.
В моєму лоні — Всесвіт розквіта.
Про майбуття мої і думи, й тривоги.
Я жінка України. І тому свята

[Ласка]

Прости, що йдуть непроханi дощi,
Що клени листя на асфальтi гублять,
Прости моiй нескоренiй душi,
слiпому серцю, що тебе так любить.
Прости за день, що нiччю догорiв,
Прости за роки,що вiтрами здуло,
В дощi рiчки виходять з берегiв
А осiнь листям землю огорнула.
I гарно хвилi повноводiй буть,
Землi спокiйно пiд листками спати,
А я тебе збиралася забуть,
Коли на серцi стало холодати.
Дивись на мене, як дощi на лiс,
Дивись на мене, як зима на лiто,
Та лиш нiколи мною не журись
i не клени перед жорстоким свiтом.
Не заставляй на вiтрi голосить –
Я пiд вiтрами безголоса пташка,
Прости, як можна цю любов простить,
Забуть не прошу, - забувати важко.

[Неместная]

О ПОГЛЯД ТВІЙ!
ЗА НЬОГО ВСЕ ВІДДАТИ ЛАДНА.
О СЛОВО ТВОЄ
ХОЧ І НЕ "КОХАНА"
І УСМІШКА ТВОЯ,МОЯ ВЕСЕЛКА
А АРОМАТ ТВІЙ ЧОЛОВІЧИЙ,
ЯК У ПУСТЕЛІ ЖАЖДА
ТВІЙ СИЛУЕТ,ТВОЯ МАНЕРА,
І ШИК БЕЗМЕЖНИЙ ТВІЙ
СПОКУШУЄ МЕНЕ,
А Я ТЕБЕ КОХАЮ
ХОЧ І НЕ ТВОЯ КОХАНА!



22.06.08.